Батьківщина SendPulse — місто-герой Чернігів — понад місяць перебувало під щільними обстрілами російських військ. З перших днів війни підвал головного офісу компанії перетворився на укриття для працівників та їхніх родин.
Унаслідок бомбардувань кілька колег втратили домівку, хтось тижнями переховувавсь у сховищі, а хтось під обстрілами покидав рідне місто, прихопивши із собою тільки рюкзак. Частина команди стала до лав ЗСУ та ТРО.
Колеги допомагали один одному в пошуках житла на заході та центрі України, планували безпечні маршрути евакуації з Чернігова та знаходили час і сили для допомоги іншим. У цій статті — сім надихаючих історій про волонтерство, віру та мрії співробітників SendPulse.
Юлія Прима, маркетолог
Досі не можу назвати себе волонтером. Тоді як знайомі забезпечують необхідним добробати, розвозять гуманітарну допомогу селами Чернігівщини та запускають виробництво броніків, я займаюсь тим, що вміла й до війни — пишу тексти.
Моя історія почалася буденно: на початку квітня колега поцікавилась, чи маю я час та натхнення підготувати текст для волонтерів — звісно, я погодилась. Та хіба могла я відмовити після того, як залишилася жива після авіаудару в мій дім? Той день забрав життя 47 моїх сусідів, а мені на згадку «подарував» два невеликі шрами й можливість щодня крокувати в майбутнє, до перемоги.
Також разом із двома колегами я веду соцмережі благодійного фонду «Іскра Добра», який з першого дня війни допомагає рідній Чернігівщині їжею, гуманітаркою, евакуацією.
Російська армія «звільнила» мене від можливості подорожувати, відвідувати спортзал, ходити на танці, гуляти з друзями, сидіти в кафе, грати у «Мафію» і навіть ходити на роботу.
Наразі я перебралася до батьків у маленьке містечко на Чернігівщині. Пости пишу ввечері чи на вихідних. Якщо в мене чи в колег з’являються плани, завжди є хтось, хто «підхопить» завдання, щоб інші відпочили, відволіклись і не перегоріли.
Сьогодні нам усім потрібна надія, відчуття належності до чогось значущого й новий сенс. Кожен, хто здатен діяти, має місце й роль. Мене тішить, що мої тексти допомагають благодійному фонду, адже медійність волонтерів і заклики донатити перетворюються на їжу, ліки та надію для тих, хто втратив дім і рідних. Тож тепер маю достатньо часу та енергії, щоб спрямувати їх на роботу та допомогу волонтерам. Неважливих справ не буває — навіть найменша допомога є внеском у загальну справу, зменшує страждання людей і пришвидшує перемогу.
Волонтерство допомагає вистояти і не давати змогу ворогові перемогти себе морально. Написати текст, підібрати фото, викласти пост, оформити сторіс означає прожити день не дарма. Це мій антидот від смерті та війни.
До того ж, весна і війна загострюють бажання жити. Поїхати за кордон у пошуках нових вражень, а не прихистку від куль. Навчитися вільно розмовляти англійською. Керувати авто. Відвідати фестиваль Burning Man. Зробити тату. Стати матір’ю. Творити.
Хочу повернутися до затишного життя — того, яким воно було до війни. Звісно, тепер багато чого зміниться, втім, війна підсвітила: у мене була чудова буденність. Дуже-дуже хочу жити. Навесні під час війни — особливо.
Дмитро Селех, маркетолог
Перший місяць війни, коли обстріли були найактивнішими, я був у Чернігові. Коли перебрався до безпечного регіону, то спіймав себе на відчутті провини, що не приношу бодай якусь користь. Тож почав шукати, як допомогти у регіоні, де наразі перебуваю. А відповідь на мій запит надійшла від колеги: вона запросила долучитися до роботи з соцмережами чернігівського благодійного фонду «Іскра Добра».
Я допомагаю тим, що вмію: пишу тексти, публікую дописи, пропоную, як працювати з соцмережами так, щоб про фонд дізналися якомога більше людей. Бо чим більше людей побачить дописи — тим більша ймовірність зібрати донати.
Для мене волонтерство означає можливість бути причетним до спільної справи, завдяки якій люди, що потребують допомоги, отримують її. Після війни хочу просто повернутися до звичного життя: гуляти скверами Чернігова, кататися на мотоциклі, насолоджуватися кавою в улюбленій кав’ярні, частіше бачитися з рідними та близькими. На перший час цього буде достатньо 🙂
Ірина Рожкова, менеджер з продажу
Не можу сказати, що я волонтер, просто маю багато друзів, які вступили до лав армії і просили допомогти знайти і придбати форму, броніки, медикаменти тощо.
На другому тижні війни ми з чоловіком поїхали на Західну України, тож мали можливість усе це знайти та купити. Тут ми знайшли організації, які постачають медикаменти для лікарень і ЗСУ, і домовилися з ними надсилати допомогу в Чернігів.
Також я була адміністратором групи у соцмережах моїх друзів-волонтерів, які закуповували ліки для адресної допомоги у Чернігів і доправляли гуманітарку до армії.
Водночас ми створили свій благодійний фонд і плануємо ввозити гуманітарну допомогу з Європи, наразі шукаємо партнерів. Також плануємо купити машину для наших друзів із ЗСУ, які на фронті.
12 квітня я стала мамою, тож наразі вся моя увага зосереджена на донечці. Втім, незабаром планую повернутися до волонтерства і допомагати й надалі. Ми з чоловіком хочемо зосередитися на мешканцях Чернігова, які втратили житло або чиє помешкання дуже постраждало під час війни і яким потрібен ремонт. Та чи вдасться це реалізувати залежить від того, чи буде в нас фінансування.
Волонтерство для мене — це виконання запитів друзів. Одні воюють — інші допомагають їм. Після війни мрію повернутися додому.
Юлія Михайлюк, редактор
Я несправжній волонтер, але волонтерство в моєму житті є. Переважно це якась ситуативна активність. У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, допомагала на складі «Волонтерської сотні» Арсенія Фінберга в Києві, куди люди зносили одяг, їжу, посуд та інші речі для переселенців із Донбасу — допомагала сортувати їх і орієнтувала серед цього різноманіття відвідувачів центру. Збирала гроші на екіп, а згодом і на лікування поранених.
Київ постраждав значно менше, ніж Чернігів. Проте, коли на другий день війни в будинок у 500 метрах від мого влучила ракета, у мене стався сильний викид адреналіну: мізки відключилися — ноги включилися. Тижні зо два я фізично не могла всидіти на місці, тож поки артилерія не дісталася меж міста, я шукала, як можна застосувати свою нову «суперсилу».
Подруга знайшла в нашому районі склад, куди люди зносили теплі речі, їжу, технічні засоби тощо, які потім відправляли або до тероборони, або в постраждалі міста. Нам давали списки необхідного, а ми відстоювали по 2–3 години у чергах в аптеки та магазини, відносили у штаб ліки, обігрівачі, ковдри, швидку їжу.
Перші тижні шукала, чим себе зайняти ще, — на жаль, не знайшла. Навіть маскувальні сітки у нашому районі тоді не плели, а дістатися іншого кінця міста тоді було вкрай важко. У середині квітня, коли окупантів вибили з-під Києва й дороги розмінували, я їздила розбирати сліди «русскава міра» в Бучу, Ворзель, Гостомель.
Також є проєкт, у якому я регулярно беру участь, — допомога притулку «Сіріус». Уперше я потрапила туди минулої зими як фотоволонтер. Мене вразила кількість тварин — понад три тисячі хвостиків, адже це найбільший притулок в Україні. І те, що чимало з них досить дикі: бояться вийти з вольєру, їм не цікаві іграшки, вони не вміють бавитися з людиною й навіть дивитися на неї.
Соціалізація й реклама — те, чого не вистачає тваринам із притулку. Без цього песики не мають жодного шансу вийти звідти. І це те, на що в адміністрації не вистачає сил. На щастя, чимало тварин мають кураторів і тих, хто їм допомагає. Я з тих, хто допомагає кураторам. Під час поїздок у притулок фотографую собак, допомагаю розносити їжу і воду, просто спілкуюся з ними. Також допомагаю публікувати оголошення в групах із прилаштування тварин.
Зазвичай я приділяю волонтерству час на вихідних — раз на кілька тижнів — тож це зовсім не складно. Якщо це фізична праця, то моральне задоволення завжди сильніше за втому.
Мені хотілося б робити більше. Часом є бажання зробити добру справу, але не знаю, куди долучитися, тож я відкрита до пропозицій 😉 Втім, вважаю, що навіть маленька допомога краща за велике співчуття.
Мотивують результати: коли песик знаходить родину — це результат роботи багатьох людей і я знаю, що певна частина моєї заслуги в цьому теж є. Та й процес взаємодії з тваринами, їх фотографування мені теж подобається. До того ж, це можливість вийти зі своєї «інформаційної бульбашки» й поспілкуватись із людьми, з якими я інакше б не зустрілася.
Зараз я нічого не планую. Знаю, що перемога буде за нами. Мрію, щоб мир настав якнайшвидше. І дуже хочу, аби росіяни дізналися правду про цю війну і відбулася денацифікація — щоб «побєдобєсіє» не мало шансів повторитися.
Євгенія Губко, event-менеджер
Поїхати з Чернігова в більш безпечне місце я наважилася через тиждень від початку війни. Дорога зайняла чотири дні. Зрештою я дісталася до Чернівецької області. Після реєстрації мене направили до волонтерського центру, де видавали їжу та речі першої необхідності: матраци, ковдри, подушки тощо. Мене вразило, які добрі були ці люди і як їхня допомога потрібна мені і всім тим, хто вимушено покинув домівки. Тоді я зрозуміла, що теж хочу бути корисною.
Щодня я приходила до волонтерського центру, де плетуть маскувальні «кікімори» для військових. В обід ми чаювали й кожен розповідав свою історію, адже там були люди з усіх куточків України.
У Чернівцях я жила з тіткою мого нареченого. Вона підтримувала звʼязок із двома храмами в Чернігові, де під час бомбардувань та обстрілів переховувалися приблизно 800 людей, і з мешканцями декількох селищ, які потребували гуманітарної допомоги. Тож ми почали налагоджували логістику й зуміли направити туди гуманітарку з волонтерських організацій Західної України.
Коли ми рушили до Києва, також під зав’язку завантажили наше авто допомогою для цих селищ.
Мені було в радість допомагати і цивільним, і військовим. Це відволікало від похмурих думок та залипання в новинах. Мій робочий день був такий: одразу після ранкової зустрічі з командою у Zoom бігла до волонтерського центру, там була до обіду. Потім поверталася додому і працювала до пізнього вечора.
Сили мені надавало розуміння, що мої зусилля допоможуть військовим маскуватися і вбивати русню, бабусі — отримати медикаменти, матусі з немовлям — суміші та памперси, іншим людям — їжу. Ця робота була для мене дуже важливою, адже життя — бумеранг: що віддаєш — те й дістаєш.
Я мрію повернутися до Чернігова, притулити до серця близьких і друзів. Податися з усіма на природу й годинами розмовляти, смажити шашлик, грати в ігри, співати, танцювати й багато сміятися. Хочу повернуться до колишнього життя та реалізовувати свої довоєнні плани.
Дмитро Бохан, chatbot-менеджер
Я хочу якнайбільше допомогти військовим та тим, хто їх підтримує, і тим самим наблизити перемогу. Роблю це так, як вмію — через музику.
Маю гурт «4.5.0.». Ми граємо та співаємо в пунктах, де волонтери сортують їжу, плетуть сітки тощо. Виступаємо на вихідних та після роботи. Деколи встигаємо підтримати людей і під час обідньої перерви. Я від цього не втомлююся, адже люблю грати й роблю це давно.
У планах — підтримувати наших захисників у військових частинах та шпиталях.
Мрію, щоб ми закінчили цю війну гідно та не поступилися своєю свободою.
Руслан Федоренко, customer support
Через два тижні від початку війни ми з родиною поїхали з Чернігова. Батько не міг сидіти склавши руки, тож за деякий час він вийшов на зв’язок із товаришами, які саме почали волонтерити.
Якось вони з батьком мали доправити генератори у Чернігів. Того ж дня збиралися дістатися до міста. Та сталася неприємність — як спершу здалося — машина зламалась і поки її лагодили, уперед поїхали інші волонтери… На під’їзді до міста їх розстріляли.
Одному автобусу пощастило вирватися з-під обстрілу. На голих колесах він доїхав на СТО, де мій батько з товаришами займалися машиною. Тож поїздку довелося відкласти на кілька днів.
Коли я дізнався про це, то вирішив хоч якось допомогти й подався перегружати генератори з машини в машину. На щастя, того ж дня вони все ж таки доїхали до Чернігова.
Ще за тиждень я оголосив про збір коштів, аби придбати пальне для поліції, МНС та ТРО. У перший же день завдяки команді SendPulse вдалося зібрати майже 12 000 грн.
Поїздка була важкою — ті сотні кілометрів подолали за три дні — але результативною: ми доставили у Чернігів 250 л пального та інші потрібні речі. Отак якось я вирішив «взяти і зробити», аби бути корисним хоч чимось.
Волонтерством займаюся у вихідні, тож з роботою поєднувати не складно 🙂 Люди життя віддають за наш спокій — хіба я не можу віддати таку дрібницю, як гроші?
Після війни нічого не планую… тільки усмішки й безтурботні вечори на заході сонця в рідному Че 🙂
Loading...
